Головна
Новини України
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2017 » Жовтень » 25 » 28 жовтня Україна святкує 73-річницю з дня визволення від фашистських загарбників
13:40
28 жовтня Україна святкує 73-річницю з дня визволення від фашистських загарбників

 

Восени 1944-го останній гітлерівець був вигнаний з української землі

Світанок 22 червня 1941 року. На Київ, що спить, фашистські літаки скидають перші бомби. Підрозділи вермахту переправляються через Південний Буг і окуповують українські села та міста. Мине небагато часу — і мільйони українців опиняться під чоботом гітлерівського солдата. 

У роки Другої світової війни така доля спіткала народи десятків європейських країн. Але найбільше поневірянь випало саме нашому. Адже за час окупації нацисти знищили 720 міст і містечок, 28 тисяч сіл, 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних і 33 тисячі навчальних закладів.

Суха статистика. А за нею — біль, страждання і мученицька смерть мільйонів українців. Адже загарбники, нехтуючи всіма міжнародними і людськими нормами ведення війни, поводження з військовополоненими і мирними жителями, нищили їх у концентраційних таборах, тюрмах, гетто. Сьогодні весь світ знає про трагедію десятків тисяч киян — євреїв, українців, ромів, представників інших національностей, які були розстріляні катами у Бабиному Яру. Але аналог Бабиного Яру був у багатьох містах і селах: у Дробицькому Яру в Харкові зустріли смерть понад 60 тисяч людей, у Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тисяч. Наводячи на нашій землі «новий порядок», нацисти знищили майже 4 мільйони мирного населення і понад мільйон військовополонених.

За словами доктора історичних наук, професора Івана Шаповала, загальні людські втрати України від війни, враховуючи загиблих на полі бою, померлих, жертв концтаборів, депортованих, евакуйованих, тих, хто пішов із відступаючими гітлерівцями, становлять до 14 мільйонів осіб.

Були свої рахунки в українців і до радянської влади. Адже «совєти» принесли їм чимало горя і сліз. Чого варті лише голодомори, які забрали життя мільйонів українців! А виселення до Сибіру, на Колиму так званих куркулів, інших «ворогів народу», які там і загинули? Та, попри нищівні «експерименти», наші батьки й діди піднялися на боротьбу з окупантами: з перших днів війни понад 2 мільйони жителів України вступили в загони народного ополчення та винищувальні батальйони, які боролися з ворожими диверсантами. Водночас лави регулярної армії поповнили понад 2,5 млн осіб.

У перші ж дні війни розвіявся міф про те, що Червона армія сильніша за всіх «від тайги до британських морів». За твердженнями «кремлівського вождя», вона мала воювати «на чужій землі і малою кров’ю», але вона зазнавала одну поразку за одною, противник завдавав їй неймовірних втрат. Утім не з вини бійців і командирів, а через Сталіна та його генералів, які виявилися нікчемними стратегами. Та все ж таки просування вермахту на схід було зупинене. Насамперед завдяки мужності, витривалості пересічних вояків, які, жертвуючи власними життями, затято протистояли ворогу, що не чекав такої «теплої зустрічі». Один із гітлерівських солдатів, який брав участь у перших боях і був захоплений у полон, розповідав:

«Ніде, ніколи ми не бачили такої стійкості, такої воєнної завзятості. Ми вже обходили вогневу точку, йшли далі, проте ніяка сила не могла зрушити двох-трьох прикордонників з їхніх позицій. Вони йшли на смерть, але не відступали. У моєму батальйоні було тоді 900 вояків. Лише вбитими ми втратили 150, а понад 100 дістали поранення».

Незважаючи на колосальні втрати, РСЧА, відступаючи теренами України, чинила відчайдушний опір. Наприклад, під час оборони Одеси, що тривала 73 дні, вона відволікла на себе майже 20 румунських дивізій, завдяки чому війська Південного фронту зуміли вийти за Дніпро й організувати оборону.

18 грудня 1942 року війська 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнецова вибили фашистів із села Півнівка, що на Луганщині, поклавши початок вигнанню гітлерівських зайд з української землі.

Про наступальні операції, форсування Дніпра та інших водних артерій України багато написано в маршальських мемуарах. А ось правди в них обмаль. Бо не змогли полководці, а, може, і не хотіли розповісти прийдешнім поколінням усієї правди про ті страшні часи. Коли б вони повідали, як насправді було, то їхні діти й онуки здригнулися б од неї, дізнавшись, що життя пересічного солдата і щербатого шеляга не коштувало. Особливо тих, кого мобілізували після звільнення їхніх міст і сіл. А мобілізовували, за свідченням сучасників, «усіх, хто міг триматися на ногах». Серед новоспечених бійців було багато й тих, кому не виповнилося 17 років, але на цю обставину польові військкомати не надто зважали.

Ставлення до українців, яких через стрімке просування гітлерівців у 1941-му не встигли призвати до війська, було вкрай негативним. Особливо до тих, хто опинився в оточенні і, зумівши вирватись з нього, прийшов додому, чекаючи Червоної армії, щоб знову влитися в її лави. Сяк-так обмундирувавши, новоспечених солдатів відразу кидали в бій.

— Для вищого командування ми були статистичними одиницями. Бо як інакше можна було розуміти те, що нас кидали на ворога, який у живій силі, техніці переважав нас у 5–7 разів? Ми ж йшли на нього практично голіруч, — згадував після війни Олександр Маркаш, якому пощастило вижити. — У мене й досі перед очима десятки 17–18-річних переляканих хлоп’ят.

До речі, десятки тисяч «зрадників» з окупованих територій у 1943–1944 роках поповнили штрафні батальйони, бійці яких вважалися смертниками…

Попри величезні втрати серед бійців і командирів Червоної армії і мирного населення, 28 жовтня 1944 року Україна була визволена від поневолення. І що б сьогодні не казали кремлівські ідеологи на кшталт Кисельова про «виключну роль росіян у визволенні Європи від фашистів», ми, українці, маємо пишатись подвигом наших батьків і дідів. Це вони, жертвуючи своїми життями, гнали ворога з рідної землі. Пліч-о-пліч з солдатами інших національностей. Вони й гадки не мали, що сини й онуки їхніх російських бойових побратимів, тих з якими вони ділили останню цигарку, патрони й гранати, через 70 років приватизовуватимуть їхній внесок у розгром нацизму.

Ми не дискутуватимемо стосовно того, хто краще воював, хто більше знищив гітлерівців і залишив своїх написів на стінах рейхстагу. Ми і так добре знаємо, що хребет фашистському звірові на українській землі зламали наші солдати, серед яких були мільйони кращих синів Українського народу. І цього факту не зітруть з нашої пам’яті ніякі брехуни.

 

Переглядів: 26 | Додав: zosh-1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Код *:
Форма входу
Друзі сайту



Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Пошук
Погода